СИНУ, ВСТАВАЙ, СИНУ !…
Плаче душа Вкраїни,
Плаче дощем кривавим –
Небо, до вчора синє,
Піниться у загравах.
Те, що горіло в грудях,
Нині ледь-ледь тліє,
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.
Те, що було потворне –
Вдягнуто в царські шати,
Совість людська хвора
Вже не стоїть на чатах.

Цілиться дулом танка
Аж у саме серце
Той, хто казав: “Брат’ку,
Навстіж відкрий дверці –
Я завітав з миром,
Ми ж під одним сонцем !…”.
…Як же ти став звіром?
На’що меча гостриш?
Чом твій брудний чобіт
Землю мою душить?
Що ж за така хвороба
Точить твою душу?…

Та на вуста “брата”
Враз німота впала,
Йде по землі катом,
Аж вигорають трави.
Хижий оскал виліз,
Суть оголивши хвору,
Стогнуть Дніпрові хвилі –
Плине по них горе.
Плач матерів лине
Аж під самі хмари,
“Сину, вставай, сину!
Боже, зішли їм кару…”.

Доки, скажіть, доки
Лямки рабів нести?
Досить сумних уроків,
Час для звитяг честі!
Аби душею Ненька
Нам воскресала з тліну,
І повертались лелеки
Вже на свою Україну…