Ми самі даємо себе ошукати, обдурити, оббрехати. Хоча б тим, що закриваємо очі тоді, коли не слід. Хоча б тим, що слухаємо не своє серце, а солодкий голос жадібної брехні.
Як вульгарно виглядаються всі ці бігморди де немає жодного вистражданого слова, яке б відгукувалося в серці кожного, жодної щирої посмішки, що зігріла б свої теплом в ці вирішальні часи, жодного натяку на людяність. Одні штампи, сухі слова, бичі морди та хижі очі. Це що найкращі представники? Це люди, які відчувають відповідальність? Хто всі ці люди? Що вони роблять на узбіччях моєї країни?

І ось я придивляюсь і бачу – це ж маленькі діти: ось хтось насупився і хоче набити собі ціну, хоча ж він не товар; хтось боїться, що не зможе купити собі іграшок; хтось відчуває, що не виправдає надій і його поб’ють; а хтось – просто відвертає увагу від свого старшого побратима. Це маленькі українці, які просто ще не навчились простим речам: весь час красти і брехати, що не крадеш – це погано, зраджувати себе – це теж погано.
І тоді постає питання, а чому ж ми дітей випустили брати відповідальність за країну? Вони ж у своїй пісочниці весь час битись за машинки будуть. Невже немає більш дорослих серед нас? Скільки ще треба принести жертв, щоб нарешті ми прокинулись?

Відкрийте свої очі у світлі далеких зірок!

Слава Україні!
Героям Слава!

Сергій Скарбник.