Вольниця shared Майдан 18-20 февраля. Как всё было.’s status update.

Вольниця shared Майдан 18-20 февраля.  Как всё было.'s status update.

Майдан 18-20 февраля. Как всё было.

Читаючи історії "людей Майдану", розумієш – які сильні духом наші люди! Це історія саме такої – тендітної, але сильної духом дівчини, Лариси Суліменко, яка в одну ніч, волею долі, чи то Божим провидінням, стала "польовою медсестрою" Майдану…

"… Під час штурму Жовтневого 18 лютого я помітила хлопця з пораненими ногами і допомогла йому зійти східцями до Будинку Профспілок. Приклеїла червоним скотчем хреста на білій будівельній касці – так відбулась моя посвята в лікарі Майдану . Там же, у Профспілках, я навчилась надавати першу медичну допомогу, робити ін’єкції. Увечері до захопленого уже Жовтневого піднімалась група лікарів. І досі не знаю, чому я вирішила піти з ними. «Беркут» нас пропустив. Перше, що кинулось у вічі, коли зайшли туди – дике мародерство. Ті, хто називали себе захисниками закону, нахабно порпались в особистих речах майданівців, забираючи не лише цінні речі та гроші, а навіть шкарпетки та гелі для гоління. Особливо вразила одна з «волонтерок», яка несла повну коробку чужих речей – «всеодно пропаде». «Наших» поранених не було. Але, коли ти бачиш двадцятилітнього хлопчину-ВВшника, який повзе з перебитими ногами, закусивши губу, щоб не кричати, «нашими» стають усі, кому потрібна допомога. Це вже не вороги – це звичайні люди, яким дуже боляче.

А потім загорівся Майдан. Це був єдиний момент, коли я відчула розпач – там, біля барикад був мій коханий чоловік Ярослав Суліменко. І я мусіла бути біля нього. Будь-якою ціною. Не знаю, в який момент біля мене з’явився лікар, Володя Севастьянов, Володя-Медик, який також розумів, що його місце на Майдані. І ми пішли. Навпростець, по сходах, паралельно Інститутській. З криками «коридор!» міліціянтам. Лінія вогню. Пам’ятаю, дуже здивувала якась дивна тиша і пустка – по обидва боки тисячі людей, а тут тихо, пусто і світло від пожарища… Нам допомогли перелізти через барикади. Володя побіг одразу у госпіталь, а я – назустріч чоловіку. Переконавшись, що він живий, приєдналася до Медика у Будинку Профспілок, де уже почалася евакуація. Взявши якісь коробки з ліками, я попрямувала до Михайлівського. Чоловік лишився на Майдані. Попрощались, як востаннє. Кожен з нас розумів, що ми можемо більше не побачитись.

Ніч у Трапезній, серед усіх подій, що мали місце на Майдані, для мене була… Знаєте, є відчуття поза межами страху і болю. Це коли вже навіть не страшно. Коли просто ніяк. Особливо в пам'ять врізались два спогади. Перший. Тільки-но у Трапезній почали формувати госпіталь, принесли хлопця на носилках. Коли з нього зняли куртку, я побачила на шиї котлетку, замість голови. Фарш із мозку та кісток. Я мовчки дивилась на тіло і не могла зрозуміти, чому очі, зуби ніс, знаходяться ТАК? Хіба таке можливо?… І невпевнений голос одного з побратимів: «Може, ви подивіться?…». І ледь чутна відповідь лікаря: «та що там дивитись…». З-під його голови повільно розтікалась по підлозі калюжка темної крові. А ми стояли і дивились… Другий спогад. Коли робота госпіталю налагодилась, я вирішила піти в храм поспати. Знайшла вільне місце, подивилась на сусіда… Він був мертвий (Лариса не впевнена, але чоловік був схожий на Валерія Брезденюка, відомого всій країні художника, що малював по воді, вбитого пострілом у спину 18 лютого…) Я поклала голову на бронежилет і заснула. Потім прийшли мій чоловік і Володя-медик. Коли я прокинулась, тіла вже не було.

19 лютого запам’яталось однією подією. Але вона варта того, щоб про неї знав весь світ. Бо ця історія про політика. Такого, як він має бути. В підвалах Жовтневого уже добу переховувались дванадцятеро наших хлопців, які не встигли вибігти під час штурму. Їх викрили (за іншою версією, їх «здали» ті ж самі «волонтерки», які носили їм іжу). Хлопців вивели на вулицю, їх оточив «Беркут» і «чорні чоловічки». І п’ятеро нас – медиків-волонтерів. Я думала, їх розстріляють прямо тут і нас разом з ними – за те, що допомагали. Ми почали телефонувати всім відомим людям – депутатам, громадським діячам… Але ніхто чомусь не приходив. Єдиний, хто відгукнувся, був Олександр Сич. Саме йому хлопці завдячують життями. Його дипломатичний хист переконав «чорних» відпустити наших. А це було нелегко, хлопці були виснажені, говорили багато «теплих» слів на адресу силовиків, ті відповідали взаємністю. Ми йшли повз «беркутівців», а вони кричали: «вам пі..ц!», «с..ки!», «бандєравская мразь!» і цілили у нас автоматами. Ось така процесія – посередині хлопці, по краях – медики-дівчата (ми були впевнені, що на жінок ніхто не нападатиме). А попереду – Сич. Олександр же вивів їх (і нас) лише йому відомими переходами на Хрещатик.

20 лютого. Приїхавши вранці тролейбусом на Майдан, я не повірила своїм очам – навколо штабелями лежали тіла. Я мала бути зранку на Прорізній (там був наш штаб), але зрозуміла, що потрібно бігти на Інститутську. Цей час я пам’ятаю погано. Забування береже мій розум. Пам’ятаю, як хапаю носилки, але розумію – щоб нести людину, потрібен ще хтось. До мене підбігає чоловік, я бачу, що він без бронежилета і крию його триповерховим матом. І досі соромно . ще пам’ятаю, як мені було потрібно перебігти на інший бік вулиці, там лежали люди. І я просто так, піднявши руки, спокійно почала переходити. Чомусь я свято вірила, що бронежилет і червоний хрест на футболці збереже мене. Десь посеред шляху, я відчула, що мене хтось тягне за одяг. Це був боєць, який більше за мене бачив, по кому стріляють. В руках у нього був дерев’яний щит. Він, ризикуючи власним життям, рятував моє…

Пам’ятаю, як несли тіло, а хлопчик виявився живий, яка це була радість. І ще – я ніколи не забуду звук, з яким стріляє снайперська гвинтівка. Сухий тріск. Ніби ламається гілка.

…За цих три дні я побачила багато вчинків – і сміливих і не дуже, і хороших і недостойних. Для себе зрозуміла, що важливо завжди залишатися людиною. За будь-яких обставин."

This entry was posted in Facebook Posts and tagged . Bookmark the permalink. Follow any comments here with the RSS feed for this post. Post a comment or leave a trackback: Trackback URL.

Напишіть відгук